 |
 |
 |
 |
 |
 |
 |
"ЕКІПАЖ БОРЖАВА"
Основні характеристики:
- маршрут: Воловець - Стій - Шипот - Подобовець - Воловець;
- дата походу: 13-14 липня 2002р. - погода: сонячно і тепло;
- члени екіпажу: Маріанна - студентка Політеху (дизайн);
Тарас - студент Політеху (менеджмент);
Марік - студент Політеху (менеджмент);
Скіла - бакалавр з економіки і майже лейтенант запасу (десантник);
Роман - бакалавр з менеджменту і майже лейтенант запасу (тиловик).
Літо у Львові - то просто торба. Спека і вологість в місті неймовірна. Тому й не дивно, що всі людиська намагаються кудись втікнути на природу, щоб бодай трохи подихати свіжим повітрям і поплюхкатися у воді. Хтось тікає на море, хтось - на озеро, хтось - до лісу. Але є ще один капітальний варіант уникнути пекельного міського асфальту - мандрівка в КАРПАТИ. З кожним роком все більше людей розуміє кайф від таких поїздок. І не знати радіти цьому чи ні? З одного боку туристи - це можливість заробити копійчину для місцевого населення, стимул для розвитку відпочинкової інфраструктури. Але з іншого боку є серед туристів (хоча цих рагулів, мабуть не слід так величати) багато мудаків, котрі люблять срати собі на голову. Маю на увазі таку "визначну" особливість українського рагуля, як засирати все що можна навколо себе (хто в цьому сумнівається нехай з'їздить на кар'єр в Ясниська). Рагуль по-українськи добре засвоїв правило: "живемо один раз". Тому завжди після себе залишає на місці відпочинку купу сміття, пластикових пляшок, банок з-під консерв і т.п. Нажаль ці гамнярі добралися і в Карпати. Тому для вас, шановні рагулі, наступна пропозиція: або сидіть в хаті і не висувайте своє брудне рило на люди, або навчіться жити по-людськи!
Шукаючи засіб проти спекотного Львова, ми вирішили махнути в Карпати на суботу-неділю (13-14 липня). Ми - це Тарас, Мар'яна, Марік і я (Роман). Щоправда поїхало нас п'ятеро. На вокзалі нас чекав ще один член нашого "екіпажу" - Скіла. Він планував з нами поїхати, але не мав змоги, бо в суботу мусів іти на воєнку. Тому Скіла приніс свою палатку, щоб ми могли переночувати в горах. Але під натиском решти членів "екіпажу", він не вистояв і поїхав з нами (з одною лише палаткою).
Ми спланували маршрут "Боржава" наступним чином: Воловець - гора Стій - водоспад Шипот - Подобовець - Бескид. Рік назад в цих місцях мав місце проект "Добрий день", одним з учасників якого був я, і мої розповіді запалили в серцях друзів бажання поїхати саме туди.
До Воловця ми добиралися "Карпатським експресом" Львів-Мукачево. Один квиток коштував до 6 грн. Хто їздив цим поїздом, той знає, що дорога минає швидко. У Воловці ми були в 11 годині. Там ми докупили деякі харчі і 2л закарпатського вина за 5 грн. В 12 годині ми почали сходження на хребет.
Маршрут не видавався важким, але похід дався нам тяжко. Мабуть, через те, що замість рюкзаків мої друзяки тарабанили в руках сумки, мішки і палатки. Одна палатка не витримала такого випробування, і чохол, в якому вона була запакована, порвався. Тому довелося нести окремо саму палатку, окремо альпенштоки, окремо кілки. Ще й до біса нас лихий попутав і замість того, щоб вийти стежкою на ретранслятор, ми, йдучи лісом, потрапили в долину між горою на якій стоїть ретранслятор і Темнатиком. Ліс закінчився, і з усіх сторін ми були оточені горами. Але і тут ми помилилися і почали дряпатися направо, тобто на Темнатик. Схил там такий здоровий, що ми перлися повільніше, ніж черепахи, щохвилини зупиняючись для перепочинку і поїдання чорниць. Чорниць на Боржаві - цілі гори. Поки ми підіймалися на хребет з полонин спускалися збирачі ягід, несучи повні відра врожаю.
Підйом на хребет забирав багато сил. Тому Марік видав пропозицію вернутися в ліс і заночувати. Ясне діло на таке ніхто не підписався, і ми продовжили підйом. Я і Скіла вирвалися трохи вперед і піднявшись на достатню висоту, зрозуміли свою помилку. Ми вирішили не пертися на Темнатик, а, взявши вліво, вийти на перешийок, який з'єднує Темнатик і Великий Верх. Таким чином ми вийшли на цей перешийок десь о 5 годині по обіді. Так як всі були трохи вимучені, то вирішили перекусити сирниками і відмітити підйом на хребет ковтком закарпатського вина. Всі по-трошки почали відходити і тільки Марік, побачивши нашу мету - гору Стій, запропонував зробити це завтра, а сьогодні - задовольнитися зробленим і готуватися до ночівлі. Поки ми думали-гадали що робити почалася "атака клонів". Спочатку ніщо не віщувало небезпеки. Просто за десять метрів від нас з'явився пес. Дивно було бачити пса так високо в горах, і ми не могли пояснити, звідки він взявся. Але потім зі сторони хребта протилежної до тої, якою ми підіймалися, з'явилася отара овець і кіз під проводом старенького вівчаря. Причому кози настільки осміліли, що пхалися просто на місце, де ми сиділи. І якби ми, змучені підйомом, так і залишилися б сидіти, то вони, мабуть, затоптали нас. Але наш "екіпаж" вчасно заворушився, і кози, побачивши, що ми можемо дати відсіч, відступили.
Не встигли ми зрушитися з місця, як трапилася ще одна халепа. Мар'яна раптом згадала за альпенштоки до палатки, які вона дала мені після чергового привалу. Але я за них зовсім забув і, напевно, залишив лежати на наступному ж привалі. Тарас, котрого діда була ця палатка, дав зрозуміти, що він спробує відшукати загублені алюмінієві патики. Марік передбачувано зауважив, що спускатися вниз не варто. Скіла запропонував, щоб двоє побігло вниз, а решта з манатками по-тихенько рухалися до ретранслятора, де всі знову мали зійтися до купи. На тому і порішили. Тарас і Скіла погнали вниз, а Мар'яна, Марік і я, завантажені як віслюки, попленталися до рентранслятора.
Додибавши до місця збору, ми впали ні живі, ні мертві. Віддихавшись, ми дослідили місцевість. На горі, крім рентранслятора, знаходилася ще рятувально-лавинна станція, а також руїни якихось конюшень. Станція виявилася в досить непоганому стані, що свідчило про те, що там живуть люди. Але їх ми тоді так і не зустріли. Зрозумівши, що Скіла і Тарас прийдуть пізно та ще й втомлені, ми почали приглядати місце для ночівлі. Звичайно на горі ночувати не весело, але іншого виходу не було. Біля ренстранслятора ми знайшли дрова. Води в нас залишалося 4 літри. Так минуло півтори години, і ми почали переживати за Тараса і Скілу. Тому я вирішив піти їм на зустріч. Я спустився трохи вниз і якраз побачив їх, коли вони підіймалися.
Повернення Скіли і Тараса додало всім сил, незважаючи на те, що альпенштоків вони не знайшли. Зате по дорозі їм зустрілися чехи, які підіймалися нашими слідами на хребет. Іноземці були просто прозрівши, коли члени нашого "екіпажу" за декілька хвилин спочатку, як ракети, спустилися згори, а потім в такому ж темпі погнали догори. Все ж Скіла і один з чехів обмінялися декількоми фразами:
Чех: "Агой!"
Скіла: "Агой!"
Чех (схвильовано): "Где тут вода?"
Скіла (здивовано): "Тут!" (показуючи рукою на стрімкий потічок).
Коли ж наші бігли назад, то чехи вже розкладалися на ночівлю і жували бутерброди. Але Скіла, незважаючи на свій голод, зціпивши зуби, пробіг мимо.
Поки я ходив зутрічати шукачів альпенштоків, Мар'яні і Маріку "явилися" люди. Вони були дуже здивовані нежданним гостям. Але ще більше вони здивувалися, коли дізналися, що ми збираємося біля них ночувати. Однак згодом вони змирилися з цим, прийшли до тями і люб'язно запропонували нам дрова, воду і навіть на випадок нічної грози дах над головою. В замін цього вони лише запиталися, чи є в нас палянка (горілка). І тут ми вперше пошкодували, що не взяли в похід зеленого змія. Адже завжди треба мати з собою півлітру, щоб віддячити людям за їхню доброту.
Сонце вже заходило, і ми почали готуватися до вечері і ночівлі. Спочатку вирішили поставити палатку Скіли. Місце вибрали в невеличкій улоговині, захищеній від вітру з двох боків горбом, з одного - закинутою будівлею. І лише одна сторона була відкрита для вітру. Найшли два альпенштоки з дерева. Причому один був приблизно 10 сантиметрів в діаметрі. Коли ми збиралися їхати, то Скіла говорив, що його палатка розрахована на півтора місця. Але "польові дослідження" дали феноменальний результат і ми всі п'ятеро помістилися в палатку Скіли. Правда так як ми її поставили, вона нагадувала не палатку, а бунгало. Ми накрили її зверху поліетиленовою плівкою, але не натягнули її нормально. Палатку Тараса ми вирішили не розкладати, бо, по-перше, загубили альпенштоки, а, по-друге, не було потреби. Потім ми приготували місце для вогню, розпалили ватру і почали готувати вечерю.
Тим часом навколо стемніло, і ми посідали біля вогню. Чесно кажучи, від денної спеки не залишилося й сліду. Здійнявся вітер, який як на зло дув якраз в той бік, з якого наше бунгало не було захищено. Хоча ми й повбирали светри, куртки і понакривалися коцами, було більше, ніж свіженько. Тому ми з нетерпінням чекали на вечерю. Добре, що гречка вариться швидко. Накришивши до неї шматочки відбивних, ми зварганили капітально поживну кашу. Щоправда незважаючи на наш голод, ми так і не змогли спороти казанок каші, і майже половину залишили на потім. Після того ми ще загріли чаю, попили, поспівали пісень, щоб порозганяти диких звірів, і пішли дрихнути.
Але заснути в нашому бунгало було не просто (тільки Тарас як заліг, так зразу і захрапів). По-перше, вітер робив з ненатягнутою поліетиленовою плівкою неймовірні речі. Тому в бунгало стояв такий шум, що, здавалося, ми на аеродромі збираємося злітати. По-друге, все-таки п'ятьом в стандартній радянській палатці було, м'яко кажучи, тісненько. По-третє, Скіла почав висловлювати вголос свої побоювання щодо НЛО, яке на його думку мало вночі прилетіти на рестранслятор. Проте скоро втома взяла своє, і всі заснули хоч і не міцним, але сном.
Ранком першою пробудилася Мар'яна десь о 7 годині. Вона швидко підняла всіх на ноги, і ми, навіть не поснідавши, зрушили з місця. Хоча ми і не виконали план на суботу, але вирішили не змінювати подальші плани і таки піднятися на Стій і побувати на Шипоті. Сонце зранку було досить лагідне. Та й шлях порівняно з вчорашнім днем був легшим. Крім цього, навколишні краєвиди були прекрасні і ми взяли нормальний темп. Стежка від ретранслятора вивела нас на іншу стежку, яка вела по схилу Великого Верху на Боржавський хребет. Отож повернувши направоми о 9 годині вийшли на "фінішну пряму", яка вела до Стою. До речі, місцеві називають Стій Цицькою. І справді, якщо йти стежкою від ретранслятора, то гора дуже схожа на жіночі груди.
"Фінішна пряма" виявилася довгою. До того ж сонце пекло все сильніше. Тому ми вирішили закинути речі в траву і забрати їх на звороті. Взяли з собою лише рюкзак з їжею і потопали далі. На Стій ми вийшли десь об 11 годині. Але моїм друзям вершина не сподобалася через ті руїни, які там знаходяться. Крім того, вони придумали якусь байку про підвищену радіацію на горі, яка висмоктує всі соки, що нічого не хочеться робити. Тому ми довго там не засиджувалися, перекусили і пішли назад, щоб ще встигнути попасти на Шипот. Бідний марік думав, що Шипот то теж гора. Тому він запропонував не йти туди. Але коли він дізнався, що це водоспад, то видав феноменальну фразу: "Я вас прошу, давайте іти куди-небудь тільки вниз".
Верталися ми тією ж стежкою. Тільки замість того, щоб обходити Великий Верх зліва (якщо йти від Стою), ми пішли іншою стежкою праворуч. Я пам'ятав, що потім треба різко спускатися вниз по бездоріжжю, але скомандував про це трохи зарано. Тому спуск був дуже стрімким. До того ж в Мар'яни порвався шкар, і вона почала хнюпати, що так ходити по горах не можна. У всіх пересохло в роті, бо закінчилася вода. Але незабаром ми спустилися до джерела, що додало трохи сил. Крім того, ми нарешті натрапили на стежку, і йти стало набагато легше.
Ми намагалися йти по карті, бо я ніяк не міг впізнати навколишньої обстановки. Аж коли ми перетнули потічок перед широкою стежкою через буковий ліс, я зрозумів, що на Шипот ми попадемо. Я почав підбадьорювати всіх, що до водоспаду ще не далеко, але це мало допомагало, бо я говорив ці слова не вперше. Тільки коли ми вийшли на поляну хіпарів, всі забули про втому, бо вперше бачили такий табір людей з широким спектром різноманітних зачісок. Цього разу хіпарі проводили свої збори під гаслами: "Любов, Дружба, Музика, Назавжди". Саме ці слова були написані на їхніх транспарантах, вивішених на дереві.
Тим часом шум водоспаду ставав потужнішим. Але коли ми підійшли поближче, то буквально прозріли від тої маси народу, яка зібралася біля Шипоту. Склалося враження, що ми потрапили до людного міста. А там де багато дюду, там і багато сміття. До самого водоспаду взагалі вибудувалася черга. Правда не ясно чого. Чи через бажання зануритися під життєдайну воду, чи через бажання поближче подивитися на цицьки дівчини, яка так зафанатіла від Шипота, що вирішила скупнутися без верхньої частини купальника. Ну але слід сказати, що видовище було непогане. Скіла навіть пошкодував, що не зробив собі фотографії на пам'ять, бо тоді його полковник пробачив би йому прогуляну воєнку.
Поплюхкавшись в морозній воді, ми прийшли до тями. Була 3 година. Треба було бігти на поїзд. Ми вирішили піти в Подобовець, а звідти в Воловець. Запряглися в свої торби і рушили. Скілу, Тараса і Мар'яну так зацікавили хіпарі, що вони всю дорогу до села говорили про них. Скіла і Тарас виступали за те, щоб їх всіх підстригти і віддати в армію, а Мар'яна захищала їх, стверджуючи, що це дуже добрі, а травку курять тільки для того, щоб світ здавався кращим. Тим часом нам відкрилися мальовничі краєвиди українського карпатського села. А коли в Подобовці ми купили в одної бабці літру молока, то ці враження ще більше підсилилися. Закарпатське молоко ще більша марка, ніж закарпатське вино. В Подобовці наша бригада знову розділилася. Геть змордований Марік вирішив доїхати до Воловця автобусом, а ми вирішили добити маршрут пішки. Але як швидко ми не намагалися іти, все одно час минав ще швидше. Тому ми вирішили в Гукливому вийти на залізничну колію і йти до Воловця по ній. Хто розробляв прикидав відстань між шпалами, біда його знає. По них тяжко йти і малому і великому. Тому така ходьба нас вимотала до срачки. Тим не менше ми попали в Воловець о 6 годині. Здавалося, що це невеличке містечко, але поки ми дійшли до вокзалу, то три рази впріли. Марік на вокзалі в очікуванні нашого приходу мало не посивів. Ми підійшли якраз вчасно і, враховуючи "сервіс" місцевих залізничних кас, де одного клієнта обслуговують 5-10 хвилин, встигли взяти квитки, коли поїзд приїхав на станцію.
Добре, що в поїзді були вільні місця. Ми розмістилися досить вигідно. Нарешті після цілого дня перегонів можна було подумати про харчі. Ми підкріпилися мівіною (хто сухою, хто мокрою), випили чаю з згущеним молоком, і відразу всім стало веселіше. Ми забули про втому і почали думати, куди й коли їдемо в Карпати наступного разу. Нас тільки мучила спека, яка стояла у вагоні, коли туди напхалося купа народу. Доводилося в Славсько і в Стрию вискакувати на декілька хвилин, щоб купити якоїсь водички. До Львова ми доїхали нормально. Поробили фотографії і вирішили поділитися враженнями з іншими "карпатістами" через інтернет. Боржава - це супер! Рекомендуємо!
Автор: Роман Максимець.
|
|
|
|
